ЛЕКЦІЯ 5

АНЕМІЇ. ТРОМБОЦИТОПЕНІЇ ТА КОАГУЛОПАТІЇ.

ЛЕЙКОЗИ ТА ЛІМФОМИ.

 

Анемії. Тромбоцитопенії та тромбоцитопатії. Коагулопатії.

Анемії –це група захворювань, які характеризуються переважно зниженням в одиниці об'єму крові вмісту гемоглобіну і еритроцитів, або недостатністю їх морфо-функціональних властивостей

 

Одночасно в периферичній крові можуть з’являтися еритроцити різних розмірів- пойкілоцитоз, різної форми – анізоцитоз, різного ступеня забарвлення – гіперхромія та гіпохромія, еритроцити з включеннями – тільця Жолі, кільця Кабо, ядерні еритроцити – еритробласти, нормобласти, мегалобласти.

Для визначення особливостей морфогенезу анемій та інших захворювань крові широко використовується біопсія кісткового мозку шляхом стернальної пункції. У пунктаті грудини можна діагностувати стан регенерації кісткового мозку при анемії та тип еритропоезуеритробластичний, нормобластичний, мегалобластичний.

Класифікація анемій. За етіологією та патогенезом розрізняють три групи анемій:

- постгеморагічні анемії, внаслідок крововтрати;

- анемії внаслідок порушення кровотворення;

- гемолітичні анемії, внаслідок підвищеної руйнації еритроцитів.

За перебігом анемії бувають гострі та хронічні.

Постгеморагічні анемії розвиваються внаслідок масивної кровотечі з судин шлунка, кишечника при їх виразкуванні чи пухлинному ураженні, при розриві маткової труби внаслідок позаматкової вагітності, розриві аорти, роз’їданні судин легені туберкульозним процесом, тощо. При кровотечі з великих судин розвивається гостра постгеморагічна анемія і смерть настає швидше, ніж розвиваються морфологічні прояви анемії. При тривалій кровотечі з дрібних судин виникає хронічна постгеморагічна анемія, яка проявляється блідістю шкіри, слизових оболонок, внутрішніх органів. Червоний кістковий мозок у плоских кістках, епіфізах гіперплазується, стає яскравим, соковитим. Жовтий кістковий мозок метаплазується в червоний, з’являються осередки екстрамедулярного кровотворення в селезінці, тимусі, лімфатичних вузлах та інших тканинах. Внаслідок гіпоксії у внутрішніх органах розвиваються дистрофічні зміни, дрібні крововиливи на слизових та серозних оболонках.

Анемії внаслідок порушення кровотворення виникають при дефіциті заліза, вітаміну В-12, фолієвої кислоти. Сюди відносять гіпо- і апластичні анемії. Залізодефіцитні анемії завжди гіпохромні і розвиваються при недостатньому надходженні заліза в організм з їжею. Такі анемії частіше розвиваються у дітей, а також при посиленій потребі організму на залізо у вагітних, молодих дівчат при ювенільному чи клімактеричному хлорозі у жінок похилого віку. Вони можуть виникати при захворюваннях шлунка, кишечника, особливо після резекцій цих органів. Вітамін В-12, фолієводефіцитні анемії або мегалобластичні гіперхромні, перніціозні анемії харатеризуються порушенням еритропоезу і виникають при порушенні асиміляції харчового вітаміну В-12 у шлунку, що спостерігається при його захворюваннях, коли має місце випадіння секреції гастромукопротеїну. Такі зміни можуть мати спадкове походження або аутоімунний генез. При лімфогранулематозі, поліпозі, сифілісі, корозивному гастриті, злоякісних пухлинах шлунку, після резекцій шлунку, кишечника розвиваються перніціозоподібні анемії. Причиною таких анемій може бути екзогенна недостатність вітаміну В-12 чи фолієвої кислоти у дітей при вигодовуванні їх козячим молоком. Внаслідок цього кровотворення відбувається за мегалобластичним типом, кроворуйнування переважає над кровотворенням. Патоморфологічні прояви анемії: гемосидероз печінки, селезінки, нирки, жирова дистрофія паренхіматозних органів, загальне ожиріння, шкіра блідого кольору з лимонно-жовтим відтінком, на слизових, серозних оболонках, шкірі дрібні крововиливи. В шлунково-кишковому тракті атрофічні та склеротичні зміни, кістковий мозок стає малиново-червоним з переважанням еритробластів, нормобластів, мегакаріобластів. В задніх та бокових стовпах спинного мозку фунікулярний мієлоз, в головному мозку – осередки розм’якшення та ішемії. Гіпопластичні та аластичні анемії можуть бути ендогенними або спадковими (сімейна апластична анемія Фанконі та гіпопластична анемія Ерліха) та екзогенними або набутими (радіаційна анемія, токсична анемія, медикаментозна анемія).

Гемолітичні анемії характеризуються підвищеною руйнацією еритроцитів, яка може бути внутрішньосудинною та позасудинною. Внутрішньосудинні гемолітичні анемії виникають при попаданні в організм гемолітичних отрут, при тяжких опіках - токсичні анемії; при малярії, сепсисі та інших інфекціях – інфекційні анемії; при переливанні несумісної за групою чи резус-фактором крові – посттрансфузійні анемії; при імунопатологічних процесах – імунні , ізоімунні та аутоімунні анемії (гемолітична хвороба новонароджених, хронічний лімфолейкоз, карциноматоз кісткового мозку, системний червоний вівчак, медикаментозний імунний гемоліз, температурні гемоглобінурії та інш.). Позасудинні (внутрішньоклітинні) гемолітичні анемії переважно мають спадкове походження і розділяються на еритроцитопатії, еритроцитоферментопатії та гемоглобінопатії. До гемолітичних анемій, які розвиваються внаслідок дефекту структури мембрани еритроцитів, відносять спадковий мікросфероцитоз, спадковий овалоцитоз та інш. Еритроцитоферментопатичні гемолітичні анемії виникають при недостатності ферменту пентозофосфатного циклу – глюкозо-6-фосфатдегідрогенази та піруваткінази. Ці анемії прогресують при вірусних інфекціях, вживанні деяких медикаментів. Гемоглобінопатичні гемолітичні анемії розвиваються при порушенні синтезу гемоглобіну - a- і b-таласемія чи при появі аномальних гемоглобінів – S, C, D, E. Серповидно-клітинна анемія може поєднуватися з іншими гемоглобінопатіями.

Морфологічні прояви гемолітичних анемій в переважній більшості досить специфічні: загальний гемосидероз, надпечінкова або гемолітична жовтяниця з розвитком у важких випадках гемоглобінурійного нефрозу, спленомегалія при спадкових гемолітичних анеміях, наявність осередків екстрамедулярного кровотворення.

 

Тромбоцитопенії - тромбоцитарні захворювання, які проявляються зниженням кількості тромбоцитів у периферійній крові внаслідок їх підвищеного руйнування або недостатнього утворення.

 

 Вони можуть бути спадковими та набутими. Набуті тромбоцитопенії поділяються на імунні та неімунні. Імунні тромбоцитопенії виникають при несумісності крові за однією із систем, при порушенні антигенної структури тромбоцитів (гетероімунні), при виробленні антитіл проти власних тромбоцитів (аутоімунні). Неімунні тромбоцитопенії виникають при механічних травмах тромбоцитів, пригніченні проліферації клітин кісткового мозку внаслідок дії токсичних речовин, дії променевої радіації, метастазування злоякісних пухлин, гемобластозів, недостатності вітаміну В12 або фолієвої кислоти, при ДВЗ-синдромі тощо. Морфологічними проявами тромбоцитопенії є наявність геморагічного синдрому на шкірі, слизових оболонках, паренхімі внутрішніх органів.

 

Тромбоцитопатіїзахворювання, при котрих спостерігається морфологічна, функціональна, біохімічна неповноцінність тромбоцитів, що зумовлює розвиток геморагічного синдрому на рівні судин мікроциркуляторного русла.

 

Тромбоцитопатії можуть бути спадковими та набутими. Вони характеризуються порушенням утворення гемостатичної тромбоцитарної пробки, включаючи адгезію, секрецію, агрегацію. Спадкові варіанти патології переважно сполучаються з іншими спадковими дефектами. В їх основі лежать аутосомно-рецесивне порушення синтезу мембранних глікопротеїнів та секреції тромбоцитів. Прикладом може бути хвороба Гланцмана-Негелі – відсутність агрегації у тромбоцитів, порушення зв¢язування з фібриногеном та тривалих кровотечах; синдром Бернара-Сульє – великі тромбоцити та зиження їх адгезії. Набуті тромбоцитопатії виникають при багатьох хворобах: гемобластози, В-12 дефіцитній анемії, цирозах і пухлинних захворюваннях печінки, уремії, променевій хворобі, скорбуті, масивних гемотрансфузіях, ДВЗ-синдромі, гормональних порушеннях, медикаментозних та токсичних ураженнях організму, тощо. Тромбоцитопатії можуть перебігати з більш або менш вираженою тромбоцитопенією.

Коагулопатії – група захворювань, які зв¢язані з порушенням системи коагуляції крові. Стійка недостатність любого з факторів коагуляції є причиною розвитку геморагічного синдрому в організмі: тривалі кровотечі, які тривалий час не зупиняються, спонтанні петехії, великі гематоми після травм, кровотечі в шлунково-кишковий тракт, суглоби тощо.

 

Розлади коагуляції можуть бути спадковими та набутими.

Набуті коагулопатії виникають при недостатності вітаміну К, коли пригнічуються фактори коагуляції:ІІ, VІІ, ІХ, Х, та білка С. Такі стани часто виникають при захворюваннях печінки, поскільки тут синтезуються практично всі фактори коагуляції; ДВЗ-синдромі. ДВЗ-синдром - коагулопатія, при якій має місце активація коагуляції, що призводить до утворення мікротромбів у мікроциркуляторному руслі. Як результат тромботичного діатезу виникає дефіцит тромбоцитів, фібрину, факторів коагуляції і вторинної активації механізмів фібринолізу, що посилює геморагічний діатез.

Спадкові коагулопатії проявляються недостатністю якогось одного фактору коагуляції. Вони часто зустрічаються при родинних браках (династії правителів в Європі, Росії) – гемофілія А при недостатності фактора VІІІ та гемофілія В при недостатності фактора ІХ. Для більшості коагулопатій характерним є аутосомний тип передачі. Порушення гемостазу проявляється наступними змінами в коагулограмі: збільшення тривалості кровотечі, протромбінового часу (тривалість у секундах формування згортку плазми крові у присутності тромбопластину і солей кальція), тромбопластинового часу (період формування тромбопластину – фактора ІІІ тромбоцитів, який сприяє перетворенню протромбіна у тромбін).

 

3.не вогнище кровотворення, що властиве для хронічних анемій.

 

 

Ілюстрації до практичного заняття «Анемії. Тромбоцитопенії та тромбоцитопатії. Коагулопатії

 

 

 

Описание: Описание: анемія міокарда

 

Анемія внутрішніх органів

 

 

 

Описание: Описание: виразка шлун+аррозія суд

 

Кровоточива виразка шлунка

 

 

 

Описание: Описание: виразка шлун+гепатоз

 

Жировий гепатоз

 

 

Описание: Описание: внутрішньоочерев кровот

 

Гостра післяопераційна кровотеча

Описание: Описание: 0621144416_5

 

Жирова дистрофія міокарда. Забарслення суданом чорним.

 

Описание: Описание: 0621144416_6

 

Жирова дистрофія печінки. Забарвлення суданом Ш

 

 

Описание: Описание: 0621144416_7

 

Гемосидероз печінки. Забарвлення за Перлсом.

 

Описание: Описание: 0621144416_8

 

Екстрамедулярне кровотворення в епікарді. Забарвлення гематокселіном і еозином.

 

 

ЛЕЙКОЗИ ТА ЛІМФОМИ

 

Відповідно до Міжнародної гістологічної і цитологічної класифікації пухлинних захворювань кровотворної і лімфоїдної тканин, в основу якої покладений клітинний склад новоутворень і характер поширення, пухлини системи крові, або гемобластози, поділяють на дві групи:

   лейкози (лейкемії) - системні пухлинні захворювання кровотворної тканини;

   лімфоми - регіонарні пухлинні захворювання кровотворної і/або лімфоїдної тканини.

Такий розподіл є значною мірою умовним, оскільки обмежений пухлинний ріст і дифузна пухлинна інфільтрація можуть мати місце одночасно або послідовно в одного і того ж хворого.

Лейкемії і лімфоми, включаючи лімфому Ходжкіна, складають приблизно 8 % від всіх злоякісних новоутворень, і всі разом входять до числа шести найчастіших видів злоякісних пухлин. У СШ А щороку на лейкемії хворіє біля 25000 чоловік, із них вмирає 15000-20000. Рівень смертності в останньому десятилітті різко знизився в результаті підвищення ефективності терапії. Гострі лейкемії складають біля 50-60 % від всіх лейкемій, причому гостра мієлобластна лейкемія зустрічається дещо частіше, ніж гостра лімфобластна лейкемія. Хронічні лейкемії складають біля 40-50 % від всіх лейкемій, причому хронічна лімфоцитарна лейкемія зустрічається дещо частіше, ніж хронічна мієлоцитарна лейкемія (рис. 16.1).

В останні роки одержала поширення в більшості країн класифікація франко-аме-рикано-британської групи гематологів (РАВ-система, табл. 16.1). Відповідно до цієї класифікації виділяють три варіанти гострого лімфобластного лейкозу (Ь1, Ь2, ЬЗ) залежно від розмірів бластів, структури ядра і цитоплазми, а також за імунологічними (імуноморфологічними) або генетичними ознаками (див. табл. 16.2,16.5). Гостра мієлобластна лейкемія також класифікується по РАВ-системі залежно від "зрілості" і спрямованості диференціювання лейкозних клітин. Вона включає типи МІ, М2, МЗ, М4, а також моно-цитарну лейкемію (М5), еритро-лейкемію (М6) і мегакаріоци-тарну лейкемію (М7), які в основному розглядають окремо.

Гостра міслобластна лейкемія (ГМЛ)

М І Складається тільки із мієлобластів без дозрівання

М2 Мієлобласти з ознаками дозрівання

МЗ Гостра промієлобластна лейкемія; проміслобласти мають безліч темних азурофільних цитоплазматичних гранул.

М4 Гостра мієломонобластна лейкемія, яка розвивається із загальних клітин - попередників моноцитів і гранулоцитів.

М5 Гостра монобластна лейкемія

М6 Еритролейкемія (синдром Ді Гуглієльмо); домінують еритробласти при відсутності мієлобластів.

М7 Мегакаріобластна лейкемія

Гостра лімфобласіна лейкемія (ГЛЛ)

ЬІ «Гомогенні» лімфобласти середнього розміру;

імунологічно не маркіруються, але вони охоплюють декілька типів, включаючи просту ГЛЛ і перед-В ГЛЛ; зустрічається у дітей; має найкращий прогноз.

VI Гетерогенні бластні клітини; також змішана група, деякі не маркіруються, Т-клітинні; спостерігаються звичайно у дорослих і мають поганий прогноз.

ІЗ Гомогенні базофільні бластні клітини (типу клітин при лімфомі Беркітта), складається із В-клітин і мають поганий прогноз.

Для цього необхідно вміти:

    визначити видимі макро- і мікроскопічні прояви підтипів гострих і хронічних лей козів (лейкемій), пояснити механізм розвитку, вихід та оцінити їхнє значення;

    визначити видимі макро- і мікроскопічні прояви ходжкінських і неходжкінських лімфом, пояснити механізм розвитку, вихід та оцінити їх значення;

Лейкемія (лейкоз) - це системне прогресуюче розростання незрілої пухлинної тканини в органах кровотворення з гематогенним поширенням в інші органи і тканини.

Характерною рисою лейкозів є швидка дисемінація (поширення) пухлинних клітин по системі кровотворення. Внаслідок цього вже на ранніх етапах захворювання набуває системного характеру. Поряд з кістковим мозком найчастіше спостерігається ураження селезінки, лімфатичних вузлів, лімфатичних утворень (пейєрові бляшки, солітарні лімфоїдні фолікули) по ходу шлунково-кишкового тракту, печінки та інших органів. Обсяг лейкозних розростань і їх поширення в організмі можуть бути різноманітними залежно від форми лейкозу, стадії хвороби, проведеного лікування. Ці лейкозні розростання називаються пейкемічним інфільтратом.

Етіологія. Причина багатьох випадків лейкемій залишається невідомою. Але, оскільки пухлинна природа лейкозів не викликає сумніву, питання етіології лейкозів і пухлин, очевидно, однотипні. Лейкози - поліетіологічні захворювання. У їх виникненні можуть бути причетні різні чинники, спроможні викликати мутацію клітин кровотворної тканини. Серед цих чинників слід зазначити такі:

Віруси. Вважають, що віруси, які викликають лейкемію у тварин, можуть викликати її і в людини. Вперше було описано в Японії, що ретровірус (людський Т-лімфотроп-ний вірус І типу НТЬУ-І) є причиною виникнення одного з типів Т-лімфоцитарної лейкемії у людини. Доведено також, що родинний вірус, НТЬУ-ІІ, є причиною багатьох типів хронічних Т-клітинних лейкемій.

Іонізуюче випромінювання стало причиною численних випадків лейкемії у перших радіологів і мешканців Хіросіми та Нагасакі після атомного бомбардування. Доведено підвищення захворюваності на лейкемію у дітей при внутрішньоутробному опроміненні, а також розвиток її у хворих, які одержували променеву терапію при лікуванні анкілозуючого спондиліту і хвороби Ходжкіна.

Хімічні речовини. Описано випадки, коли причиною лейкемій були миш'як, бензол, фенілбутазон і хлорамфенікол. Ті ж самі цитотоксичні ліки, які використовуються для лікування пухлин, можуть стати причиною розвитку лейкемій.

При аплазії кісткового мозку будь-якої етіології збільшується схильність до виникнення лейкемій.

Імунодефіцитні стани. Виникнення лейкемій при імунодефіцитах пов'язано зі зниженням імунного нагляду, що призводить до порушення руйнування потенційно нео-пластичних гемопоетичних клітин.

Генетичний чинник. Порушення структури хромосом досить часто виявляються у хворих на лейкемії. Першим підтвердженням даного факту стала знахідка Філадельфійської хромосоми (маленька 22 хромосома, яка утворюється в результаті взаємної транслокації генетичного матеріалу між 22 і 9 хромосомами) при хронічній мієло-цитарній лейкемії. Становить інтерес той факт, що у дітей із синдромом Дауна (трисо-мія по 21 хромосомі) у 20 разів вищий ризик захворювання на лейкемію. Також ризик збільшується при захворюваннях, пов'язаних із нестабільністю хромосом (синдром Блюма, анемія Фанконі).

Класифікація

Лейкози (лейкемії) класифікуються за декількома характеристиками: За клінічним перебігом:

1. Гострі лейкози (лейкемії) - починаються гостро, швидко прогресують, при відсут ності лікування призводять до смерті протягом декількох місяців. У крові в основному визначається велика кількість бластних клітин.

2.Хронічні лейкози (лейкемії") починаються поступово і повільно прогресують, навіть при відсутності лікування хворі можуть прожити декілька років. У крові виявляються в основному незрілі, але з тенденцією до дозрівання клітини.

За гісто- (цито-) генезом, характером і напрямком диференціювання клітин, які розростаються:

Серед гострих лейкозів виділяють:

    недиференційований;

    мієлобластний;

    лімфобластний;

    монобластний (мієломонобластний);

    еритробластний;

    мегакаріобластний.

Серед хронічних лейкозів залежно від ряду дозріваючих клітин гемопоезу, виділяють лейкози мієлоцитарного, лімфоцитарного і моноцитарного походження: 1. Лейкози мієлоцитарного походження:

    хронічний мієлоїдний лейкоз;

    еритремія;

істинна поліцитемія Вакеза - Ослера.

2. Лейкози лімфоцитарного походження:

    хронічний лімфоїдний лейкоз;

    лімфоматоз шкіри (хвороба Сезарі);

    парапротеїнемічні лейкози (мієломна хвороба, первинна макроглобулінемія Вальденстрема, хвороба важких ланцюгів Франкліна).

3. Лейкози моноцитарного походження:

    хронічний моноцитарний лейкоз;

    гістіоцитози.

За картиною периферійної крові:

1. Лейкемічні, які характеризуються значним збільшенням кількості лейкоцитів, у тому числі і лейкозних клітин, у периферичній крові (десятки і сотні тисяч, іноді до мільйона в 1 мкл крові). Це найчастіша форма.

2.Сублейкемічні, при яких кількість лейкоцитів декілька вища від норми (15-25 тисяч в 1 мкл крові), але в крові визначаються пухлинні клітини.

3.Алейкемічні, при яких кількість лейкоцитів у межах норми, в крові не визнача ються пухлинні клітини. Цей тип спостерігається рідко, але він виникає в основному вже на ранніх етапах захворювання. З метою діагностики використовують трепанобіопсію крила клубової кістки або пунктат кісткового мозку грудини.

4.Лейкопенічні, при яких кількість лейкоцитів нижча від норми, іноді може дося гати однієї тисячі, але можуть бути якісні зміни, зумовлені появою лейкозних клітин.

Клініка і морфологія лейкозів залежить від ступеня зрілості і гістогенезу клітин.

Гострі лейкемії

Гострий лейкоз характеризується гострим початком (висока лихоманка, явища важкої інтоксикації) і швидким прогресуванням хвороби. Захворювання зустрічається у \ всіх вікових групах, включаючи дітей та осіб похилого віку. Найчастішими формами І гострих лейкозів є гострий лімфобластний лейкоз (лейкемія) і гострий мієлобластний лейкоз (лейкемія). Гостра лімфобластна лейкемія в основному зустрічається в ран-I ньому дитячому віці (пік у 3-4 роки). Гостра мієлобластна лейкемія зустрічається в І будь-якому віці, але найчастіше у підлітків (пік у 15-20 років). Гострі лейкемії характе-I ризуються проліферацією бластів без ознак диференціювання. Для гострого не-I диференційованого лейкозу характерна інфільтрація всіх органів кровотворення і па-I ренхіматозних органів недиференційованими однорідного виду дрібними, круглими, гіпер-I хромними клітинами гемопоезу І—11 класів (тобто поліпотентними клітинами-поперед-I никами і частково детермінованими клітинами-попередниками мієло- і лімфопоезу). І Гострий недиференційований лейкоз перебігає як септичне захворювання. І при мієло-I бластнііі, і при лімфобластній лейкеміях у периферійній крові визначається лейкоци-I тоз (збільшення кількості лейкоцитів) із наявністю бластів. При гострому лейкозі в І периферійній крові знаходять так званий лейкемічний провал (кіаіиа Іеисетісия) -різке збільшення бластних клітин та одиничні зрілі елементи при відсутності пере-щхідних дозріваючих форм. Іноді кількість лейкоцитів може бути не збільшена, але І бласти обов'язково присутні. Дуже рідко в крові відсутні і бласти (алейкемічна лейке-I мія). Проте в пунктаті кісткового мозку зміни знаходять при будь-яких формах лейкемій. Відзначається дифузне ураження тканини кісткового мозку, пухлинні клітини витісняють інші гемопоетичні ростки і жирову тканину. Кістковий мозок губчастих і трубчастих кісток при лімфобластному лейкозі на всьому протязі стає соковитим, малиново-червоним (вигляд малинового желе). При мієлобластному лейкозі він набуває зеленуватого {гноєподібного) відтінку, тому його називають піоїдний кістковий мозок. При гострій лімфобластній лейкемії і гострій моноцитарній лейкемії часто спостерігається збільшення лімфатичних вузлів, при гострій мієлобластній лейкемії збільшення звичайно відсутнє. Збільшення селезінки відносно невелике (у порівнянні з хронічними формами лейкозу), маса її сягає500

-600гр.

Описание: Описание: http://www.alexmorph.narod.ru/atlas/leikos/leucos_spleen_1.jpg

Рис. 1.Лейкозна інфільтрація селезінки при гострому недиференційованому лейкозі.

 

Описание: Описание: http://www.alexmorph.narod.ru/atlas/leikos/leucos_cor_1.jpg

Рис.2. Лейкемічні тромби в судинах серця при гострому недиференційованому лейкозі

 

У крові пацієнтів спостерігається зниження кількості інших формених елементів внаслідок витіснення цих ростків неопластичними клітинами. В результаті виникає анемія, яка здебільшого важка і швидко розвивається, проявляється блідістю шкірних покривів та симптомами гіпоксії. Тромбоцитопенія (зниження кількості тромбоцитів) призводить до виникнення петехіальних крововиливів (геморагічний діатез). В основі розвитку геморагічного діатезу лежить також підвищення проникності судинної стінки, що зумовлено недокрів'ям та інтоксикацією. Нейтропенія (зниження кількості нейтрофільних лейкоцитів) проявляється у вигляді частих інфекційних захворювань і виразок (некроз) на слизових оболонках. Некрози частіше всього розвиваються у слизовій порожнині рота, мигдаликів (некротична ангіна), шлунково-кишкового тракту. Іноді можуть виникати інфаркти селезінки. Причиною некрозів можуть служити лей-кемічні інфільтрати, які звужують просвіт судин. Різке зниження імунітету і загальної реактивності організму супроводжується активацією інфекцій і розвитком альтеративного запалення.

У хворих на промієлобластну лейкемію може розвинутися синдром дисемінованого внутрішньосудинного зсідання (ДВЗ-синдром), тому що в гранулах пухлинних клітин міститься багато тромбопластичних речовин, які у великій кількості потрапляють у кровотік при загибелі клітин.

У печінці при усіх формах гострого лейкозу розростання бластних клітин можуть локалізуватися як в області портальних трактів, так і за ходом синусоїдних капілярів, що супроводжується деструкцією печінкових балок, дистрофічними змінами гепато-цитів, аж до їх вогнищевого некрозу.

При ураженні шкіри вогнищеві лейкозні проліферати розташовуються в поверхневих і глибоких шарах дерми, переважно навколо судин, волосяних фолікулів і потових залоз. Це може супроводжуватися некрозом і виразкуванням епідермісу.

Лікування хворих передбачає застосування цитостатичних препаратів та антибіотиків.

Причини смерті:

    кровотеча (геморагічний діатез), крововилив у мозок;

    інтоксикація;

    приєднання інфекцій (сепсис) тощо.

 

Описание: Описание: http://www.alexmorph.narod.ru/atlas/leikos/leucos_brain_1.jpg

 

Рис.3. Хронічний лімфолейкоз. Зміни в головному мозку

 

ХРОНІЧНІ ЛЕЙКЕМІЇ

Хронічні (лейкози) лейкемії в основному характеризуються поступовим початком, повільною прогресією, навіть без лікування тривалість життя складає 10-15 років. Хронічна лімфоцитарна лейкемія частіше зустрічається у людей, старших 60 років.

Хронічна мієлоцитарна лейкемія зустрічається у всіх вікових групах, але найчастіше у 40-50 років.

Необхідно знати, що відносно доброякісний перебіг може замінитися бластним кризом, коли в крові з'являються бластні, недиференційовані форми лейкозних клітин. Тоді захворювання різко стає важким, і його перебіг нагадує гострий лейкоз і нерідко в цей період закінчується смертельним виходом. Наприклад, при хронічній мієлоцитарній лейкемії мієлобласти в кістковому мозку складають не більше 5 %. При збільшенні їхньої кількості більше 5 % говорять про загострення або бластний криз.

Відмінності хронічних лейкозів від гострих, У хворих розвивається загальне хронічне недокрів'я, збільшуються внутрішні органи в результаті дистрофічних змін та їх інфільтрації пухлинними клітинами (лейкемічні інфільтрати). При всіх хронічних лейкеміях відбувається збільшення селезінки, генералізоване збільшення лімфатичних вузлів.

Селезінка при хронічному лімфоцитарному лейкозі збільшується до 1 кг. При хронічному мієлоцитарному лейкозі її вага може досягати 5-6 кг (в нормі 120-150 г), пульпа набуває вигляду гнилої сливи.

Лімфатичні вузли значно збільшені, м'які. При лімфолейкозі вони зливаються у величезні щільні пакети, на розтині соковиті, біло-рожеві, при мієлоцитарному лейкозі -сіро-червоного кольору. При будь-якому хронічному лейкозі малюнок лімфовузла стертий в результаті розростання незрілої пухлинної тканини. Хронічна лімфоцитарна лейкемія з ураженням лімфовузлів ідентична з дрібноклітинною лімфоцитарною лімфо-мою (Т- і В-типи - раніше називалися "високодиференційована лімфоцитарна лімфо-ма"). У тій або іншій мірі виражена лейкозна інфільтрація тканини мигдаликів, групових і солітарних лімфатичних фолікулів кишки, нирок, шкіри, іноді головного мозку і його оболонок(нейролейкемія).

Печінка суттєвіше збільшена при мієлоцитарному лейкозі, ніж при лімфоцитарному, і за рахунок лейкемічних інфільтратів. Лейкемічні інфільтрати розташовуються пере-1 важно при мієлоцитарному лейкозі всередині часточки між печінковими балками, при І лімфоцитарному - за ходом тріад. Лейкемічні інфільтрати при мієлоцитарному лейкозі поліморфніші (за рахунок великої кількості перехідних форм), цитоплазма в клітинах І чітко виражена, ядра світлі, містять пухкий дифузно розташований хроматин. При лімфо-I лейкозі інфільтрати мономорфні, представлені дрібними, приблизно однаковими, круг-I лими з гіперхромними (компактне розташування хроматину) лімфоцитарними пухлин-Іними клітинами. Мієлобласти важко морфологічно віддиференціювати від лімфобластів, завинятком таких випадків:

   коли вони містять палички Ауера - фіолетові кристалічні цитоплазматичні включення;

   коли є видиме диференціювання в промієлоцити, у цитоплазмі яких визначаються великі гранули;

   при використанні цитохімічних та імунологічних методів дослідження.

Таким чином, хронічні лімфолейкози характеризуються:

·        значним збільшенням розмірів як імунокомпетентних, так і паренхіматозних органів відсутністю геморагічного діатезу;

·    відсутністю некрозів, які можуть з'явитися в період бластного кризу.

 

Описание: Описание: http://www.alexmorph.narod.ru/atlas/leikos/leucos_liver_1.jpg

Рис.4 Лейкозна інфільтрація печінки при гострому недиференційованому лейкозі.

 

Патоморфоз лейкозів при лікуванні цитостатиками: може не спостерігатися різкого збільшення кровотворних і паренхіматозних органів. Може розвиватися навіть аплазія кісткового мозку з панцитопенією (лейкопенією). У зв'язку з тим, що цитостатики знижують також і фізіологічну регенерацію, можуть посилюватися некротичні виразкові процеси в шлунково-кишковому тракті, активація інфекції. Тому цитоста-тичні препарати призначають у поєднанні з антибіотиками.

Хронічний еритромієлоз, еритремія, істинна поліцитемія (хвороба Вакеза-Осле-ра), первинна макроглобулінемія Вальденстрема, хвороба важких ланцюгів, хронічний моноцитарний лейкоз є рідкісними захворюваннями.

Найбільше значення серед групи хронічних парапротеїнемічних лейкозів має мієломна хвороба.

Мієломна хвороба (мієлома, хвороба Рустицького - Калера) характеризується неопластичною проліферацією плазматичних клітин (плазмобластів) з продукцією мо-ноклонових імуноглобулінів (парапротеїнів) або їх фрагментів. Залежно від класу і типу синтезованих і секретованих парапротеїнів виділяють такі імунохімічні варіанти: О-, А-, О-, Е-мієлому, мієлому Бенс - Джонса (хвороба легких ланцюгів) тощо. Клінічні та морфологічні прояви варіантів подібні. В основному мієлома перебігає як алейкеміч-ний варіант, але можлива і наявність у крові мієломних клітин.

Залежно від характеру мієломних інфільтратів розрізняють такі форми:

    вузлову;

    дифузну;

    дифузно-вузлову.

Мієлома може перебігати в солітарній формі, у вигляді поодинокого вузла, але частіше вона буває множинною.

Пухлинні інфільтрати найчастіше з'являються у плоских кістках (ребра, кістки черепа) і хребті, рідше - у трубчастих кістках (плечова, стегнова кістка). Пухлинна тканина, яка розростається, призводить до деструкції кісткової тканини і розвитку патологічних переломів. При дифузному розростанні пухлинної кровотворної тканини спостерігається остеолізис і остеопороз - утворення гладкостінних, немовби штампованих дефектів. Крім кісткового мозку та кісток, мієломноклітинні інфільтрати постійно виявляються у внутрішніх органах.

При мієломній хворобі у зв'язку із секрецією пухлинними клітинами парапротеїну часто розвивається АЬ-амілоїдоз. Найбільше значення серед парапротеїнемічних змін має парапротеїнемічнип нефроз, або мієломна нефропатія. В основі парапротеї-немічного нефрозу лежить зайве накопичення в канальцях і в стромі мозкової, а потім і кіркової речовини парапротеїну Бенс - Джонса, що призводить до нефросклерозу. Такі нирки одержали назву «мієломні зморщені нирки». Уремія, яка розвивається, є в ЗО % випадків причиною смерті хворих на мієлому. Іншою частою причиною смерті служить приєднання інфекцій.

Описание: Описание: http://www.alexmorph.narod.ru/atlas/leikos/leucos_2.jpg

Рис.5. Дифузна лейкоцитарна інфільтрація з ураженням клубочків нирки при гострому недиференційованому лейкозі.

ЛІМФОМИ

Злоякісні та «доброякісні» лімфоми

Оскільки пухлинні лімфоцити, починаючи з моменту їх виникнення, швидко розносяться кровотоком по організму, всі лімфоми відносяться до злоякісних новоутворень.

Пухлинна проліферація лімфоцитів, яка уражає якусь одну область організму без тенденції до дисемінації (для якої дійсно можна застосувати термін "доброякісна") спостерігається дуже рідко. Проте за клінічним перебігом багато злоякісних лімфом є «доброякісними», тобто з низькою швидкістю росту і тривалим періодом виживання.

Злоякісні лімфоми найчастіше уражають лімфатичні вузли і рідше - лімфоїдну тканину в інших органах (мигдалики глотки, солітарні фолікули і пейєрові бляшки тонкої кишки, селезінку).

Принципи класифікації лімфом:

1. Злоякісні лімфоми діляться на:

   неходжкінські лімфоми;

   лімфомуХоджкіна.

Лімфома Ходжкіна виділена окремо, тому що джерело походження її точно не встановлене.

Неходжкінські лімфоми класифікуються:

2. За характером росту пухлини:

   фолікулярні;

   дифузні.

3. За цитологічною характеристикою:

   лімфоцитарні (наявність їх дискутується);

   пролімфоцитарні (з малих і великих розщеплених клітин, тобто В-клітинні);

   лімфобластні;

   пролімфоцитарно-лімфобластні;

   імунобластні;

   плазмоцитоїдні;

   гістіоцитарні. •

4. За клоновим принципом:

   В-лімфоцитарні;

   Т-лімфоцитарні;

   гістіоцитарні;

   лімфоми з натуральних кілерів (МК).

5. За ступенем злоякісності:

   низький (пролімфоцитарні та пролімфоцитарно-лімфобластні з фолікулярним ростом);

   помірний (пролімфоцитарні з дифузним ростом);

   високий (лімфобластні та імунобластні).

НЕХОДЖКІНСЬКІ ЛІМФОМИ

Відмінності між лімфомами та лейкеміями

Лімфоцити пухлини циркулюють у крові, і найчастіше вони значно поширюються по лімфоїдній тканині організму. Якщо домінує ураження кісткового мозку і збільшення кількості лімфоцитів у крові, то цей процес називають лейкемією. Якщо переважає ураження лімфоїдної тканини, то процес називається лімфомою. Поділ цей умовний. Так, у дітей іноді використовується термін лімфома-лейкемія, тому що ці дві форми можуть співіснувати. Крім того, при лімфомах теж може значно підвищуватися кількість лейкоцитів у крові.

Етіологія. Лімфоми і лейкемії відносять до поліетіологічних захворювань.

Віруси. У багатьох тварин лімфоми та лейкемії мають вірусну етіологію. У людей такого чіткого зв'язку не спостерігається. У хворих, інфікованих вірусом Епштейна-Барра, часто виникає лімфома Беркітта. Лімфома Беркітта широко поширена в тих районах Африки, де висока захворюваність на малярію. Було доведено, що вірус викликає проліферацію В-клітин, яка в присутності хронічної малярійної інфекції стає не-керованою, що призводить до розвитку лімфоми. НЬТУ-І є причиною Т-клітинних лімфом та лейкемій у Японії, а НЬТУ-П - родинний вірус - деяких форм хронічних Т-клітинних лейкемій, НІ_ТУ-У задіяний у розвитку Т-клітинних лімфом шкіри.

Онкогени. Встановлення того факту, що багато генів, відповідальних за регуляцію росту клітин (протоонкогени), можуть діяти як потенційні канцерогенні гени (онкогени) при лімфомах, дозволило краще зрозуміти етіологію багатьох типів злоякісних пухлин. Багато протоонкогенів мають аналоги в геномі ретровірусів, які викликають розвиток пухлин у тварин (вірусні онкогени). Нещодавно відкритий Ьсі-2 протоонкоген має декілька функцій, однією з яких є інгібіція запрограмованої смерті клітин (апоптозу) у деяких типах клітин, які довго живуть, (наприклад, клітинах пам'яті). Патологічна активація Ьсі-2, як передбачається, спостерігається в багатьох фолікулярних лімфомах у результаті транслокації генетичного матеріалу між 14 і 18 хромосомами, що призводить до переміщення Ьсі-2 із 18 хромосоми в ген важкого ланцюга імуноглобулінів (у 14 хромосомі). Пухлинний "ріст" виникає в результаті накопичення неопластично довго-живучих лімфоцитів, а не в результаті прискорення проліферації.

При аутоімунних та імунодефіцитних захворюваннях спостерігається підвищена захворюваність на лімфоми, яка ймовірно пов'язана з патологічною проліферацією лімфоцитів при цих станах. Також злоякісні лімфоми частсфозвиваються у хворих, які одержують імуносупресивну терапію після трансплантації органів. Виражене збільшення частоти виникнення неходжкінських лімфом спостерігається у хворих на СНІД.

Діагностика неходжкінських лімфом

Пухлинну проліферацію лімфоїдних клітин необхідно відрізняти від нормальної проліферації, яка виникає під час імунної відповіді (реактивна гіперплазія). Іноді важко диференціювати ці два стани. Найважливішими критеріями є порушення структури лімфовузла і наявність моноклональності пухлинних клітин.

Порушення структури лімфатичних вузлів, особливо якщо воно поєднується з втратою нормальних взаємовідносин клітин різних типів, є ознакою пухлинної природи даних змін.

Проліферація при імунній відповіді є політональною, тобто спостерігається розмноження багатьох клонів лімфоцитів. Більшість лімфоцитів при лімфомах походять з одного клону, тобто вони моноклональні. Моноклональна природа проліферуючих лімфоцитів є найкращим підтвердженням їх пухлинної природи і може бути доведена імуногістохімічно наявністю моноклональних легких або важких ланцюгів імуноглобуліиів на клітинній поверхні чи в цитоплазмі В-клітин. Доведено, що в поліклональній популяції лімфоцитів кількість клітин, які синтезують Я і к легкі ланцюги, приблизно однакова, а в моноклональній популяції виявляються або Я, або к легкі ланцюги.

Номенклатура і класифікація неходжкінських лімфом

Лімфоми, як і інші пухлини, класифікуються на основі подібності з нормальними клітинами, тобто на які вони більш за все подібні. Раніше щодо цього виникали проблеми, тому що класифікація нормальних клітин лімфоїдної тканини постійно змінювалася протягом теперішнього сторіччя. Класифікація неходжкінських лімфом також змінювалася декілька разів і модифікувалася по мірі розвитку досліджень лімфоїдної тканини. В останні роки отримано експериментальне підтвердження існування у кровотворній тканині єдиної поліпотентної клітини - стовбурової, або родоначальної, спроможної до диференціювання по всіх ростках мієло- і лімфопоезу, і переконливо продемонстровано, що властивостями стовбурової клітини не володіють ретикулярні елементи строми кровотворних органів. Більшість дослідників вважає, що стовбуровою клітиною є клітина типу малого лімфоцита.

До 1950 року великі незрілі клітини (зараз вони називаються імунобластами) лімфоїдної тканини називалися ретикулярними клітинами і передбачалося, що вони є стовбуровими клітинами для всіх клітин лімфоїдної тканини і навіть всіх клітин крові. Після доказу хибності даної концепції термін "ретикулярноклітинна саркома", який використовувався для позначення багатьох крупноклітинних лімфом, вийшов із вжитку.

По мірі розвитку імунології було запропоновано декілька імунологічних класифікацій лімфом. Так, наприклад, у США широко використовувалася класифікація Лукаса і Коллінза (1974), а в Європі - класифікація Леннерта. Ці класифікації загалом подібні, простіша - класифікація Лукаса - Коллінза (табл. 16.4) Хоча імунологічна класифікація узгоджується з теоретичною концепцією розвитку лімфоїдних клітин, вона не одержала широкого поширення через її складність і необхідність тонких тестів для постановки точного діагнозу.

У даний час нові імунологічні технології, такі як фенотипування поверхневих маркерів за допомогою моноклональних антитіл, вивчення перебудови генома Т- і В-лімфо-цитів, визначення відповідних онкогенів широко використовуються (табл. 16.5) для вивчення злоякісних лімфом. Передбачається, що інформація, одержувана при цих дослідженнях, призведе до подальшого розвитку класифікації цих пухлин.

У 1975 році для розв'язання багатьох протиріч у класифікації неходжкінських лімфом Національний інститут дослідження пухлин США став спонсором для досліджень у багатьох інститутах щодо цієї області, що призвело до появи класифікації, названої «Класифікація робочих формулювань діагнозу неходжкінських лімфом для клінічного використання». Саме ця класифікація зараз використовується у США і європейських країнах. Згідно з нею всі лімфоми поділяються на три великі прогностичні групи: (1) повільно прогресуючі лімфоми, які клінічно перебігають зі слабо вираженими симптомами, із тривалим середнім терміном виживання хворих і рідко виліковуються; (2) помірно прогресуючі; (3) швидко прогресуючі лімфоми, які розвиваються агресивно, але чутливі до хіміотерапії і при використанні ефективних схем лікування потенційно виліковні.

Класифікація робочих формулювань діагнозу неходжкінських лімфом об'єднує і морфологічну, і клінічну класифікації. Накопичення імунологічних даних не вплине на структуру цієї класифікації. По мірі визначення нових імунологічних підтипів лімфом вони будуть заноситися в основну класифікацію у відповідну прогностичну групу.

В-клітинні лімфоми

В-клітинні лімфоми зустрічаються досить часто. Найчастіше зустрічаються типи, які розвиваються з клітин фолікулярних центрів лімфатичних вузлів (лімфоми з клітин фолікулярних центрів). Гістологічно вони заміщають тканину лімфатичного вузла і можуть мати дифузний або фолікулярний характер. У В-клітинних лімфомах можуть виявлятися В-клітини різного ступеня диференціювання і в залежності від переважаючого клітинного типу лімфоми діляться на повільно, помірно і швидко прогресуючі.

Т-клітинні лімфоми

Т-клітинні лімфоми зустрічаються рідше, ніж В-клітинні. Невеличкий відсоток лімфом з малих лімфоцитів (хронічна лімфоцитарна лейкемія) є Т-клітинними, і вони являють собою тільки повільно прогресуючі Т-клітинні лімфоми. Т-імунобластна саркома і лімфобластна Т-клітинна лімфома, яка містить у собі лімфому з Т-клітин з конволютними ядрами, є двома найпоширенішими типами Т-клітинних лімфом.

Чинники, які визначають прогноз неходжкінських лімфом

Гістологічний тип. Прогноз широко варіює залежно від різноманітних гістологічних типів неходжкінських лімфом. Розподіл злоякісних лімфом на повільно, помірно і швидко прогресуючі дуже важливий, оскільки ступінь прогресії тісно пов'язаний з виживанням хворих. У загальному фолікулярні лімфоми мають кращий прогноз, ніж дифузні.

Стадія захворювання. Стадія захворювання визначається ступенем поширення пухлини. Специфічні критерії для визначення стадії захворювання були визначені як для ходжкінських, так і неходжкінських лімфом. Метою визначення стадії є вибір раціонального лікування залежно від поширеності захворювання (хірургія, радіотерапія, хіміотерапія). Критерії визначення стадій для лімфоми Ходжкіна приведені в таблиці 16.6, вони також використовуються для більшості неходжкінських лімфом.

Стадія може бути клінічною, яка визначається анамнезом і результатами об'єктивного обстеження, радіологічного, ізотопного і лабораторного досліджень сечі, крові, печінки і попередніх результатів біопсії; або патогістологічною, основаною на гістологічних знахідках у тканинах, взятих при біопсії або лапаротомії, які позначаються символами, що

ЛІМФОМА ХОДЖКІНА

Лімфома Ходжкіна (лімфог-ранульоматоз) - це злоякісна лімфома, яка характеризується наявністю клітин Рід - Березовсько-го - Штернберга в ураженій тканині, характеризується хронічним, рецидивуючим (рідше гострим) перебігом з переважним розвитком пухлинної тканини в лімфатичних

вузлах. Це захворювання складає 15 % від усіх лімфом. Лімфома Ходжкіна має два вікових сплески: один - в юнацькому віці, другий - в старечому.

Етіологія. Причина розвитку хвороби Ходжкіна невідома. Спочатку існували протилежні думки про те, що хвороба є або специфічною інфекцією (деякі відносили її до однієї з форм туберкульозу), або формою раку, що дало підставу вважати лімфому Ходжкіна неопластичним процесом. Оскільки пухлинні клітини часто розташовані на великій відстані одні від одних і розділені реактивними лімфоїдними клітинами, це дало підставу думати, що гістологічні прояви являють собою визначені форми відповіді організму на неопластичні клітини Рід - Березовського - Штернберга. Наступне визначення ДНК вірусу Епштейна - Барра в ядрах клітин Рід - Березовського - Штернберга призвело до виникнення гіпотези про те, що вірус Епштейна - Барра може мати причинну роль. Імунологічна відповідь при лімфомі Ходжкіна порушена по типу хронічної повільно прогресуючої реакції "трансплантат проти господаря". Клітинний імунітет (Т-клітини) пригноблений при лімфомі Ходжкіна, але немає чітких доказів того, чи це є причиною, чи наслідком захворювання

Клітинне джерело клітин Рід - Штернберга (або з лімфоцитів, або з гістіоцитів чи інших) довгий час дискутувалося. Отримані імунологічні і молекулярні дані переконливо показали, що початкова пухлинна трансформація спостерігається в ранніх лімфоїдних клітинах-попередниках, які спроможні в подальшому диференціюватися по Т- або В-клітинному шляху. Різноманітні варіанти хвороби Ходжкіна можна розрізняти на основі дивергентного диференціювання з придбанням ознак В- або Т-клітин. Деякі автори варіант хвороби Ходжкіна з переважанням лімфоцитів вважають пухлиною з В-клітин (вчені навіть відносять цей тип до окремого типу неходжкінських лімфом

з клітин фолікулярного центру). Навпаки, в деяких випадках нодулярного склерозу при хворобі Ходжкіна пухлинні клітини в основному мають ознаки Т-клітин.

Клінічно захворювання на ранніх стадіях не має специфічних ознак. У хворих спостерігається слабість, швидка стомлюваність. Надалі на фоні субфебрилітету відзначається піднімання температури до високих цифр (до 40 °С), турбує сильна шкірна сверблячка, нічні поти. Розвивається недокрів'я, у крові відзначається еозинофілія, прискорена ШОЕ.

Розрізняють два варіанти хвороби Ходжкіна:

    ізольований, або локальний з ураженням однієї групи лімфатичних вузлів;

    генералізованип, при якому розростання пухлинної тканини виявляють не тільки в лімфатичних вузлах, але і в селезінці, печінці, легенях, шлунку, шкірі.

При ізольованій формі частіше всього уражаються лімфатичні вузли шиї (в області заднього трикутника), середостіння, заочеревинної клітковини, рідше пахові. На першому етапі лімфовузли збільшені в об'ємі, м'які, соковиті, рожевого кольору, зі стертим малюнком, мають чіткі контури. Надалі лімфатичні вузли стають щільними, сухими, строкатими, з ділянками казеозного некрозу і крововиливів. Вони спаяні у великі пакети. При генералі-зованому процесі, як правило, уражається селезінка. Пульпа її на розтині червона, з багатьма біло-жовтого кольору осередками некрозу і склерозу, що надає тканині селезінки строкатого "порфірового" вигляду. її називають "порфірова селезінка".

Постановка діагнозу лімфоми Ходжкіна грунтується на знаходженні класичних пухлинних багатоядерних клітин Рід - Березовського - Штернберга і великих, які активно діляться, мононуклеарних клітин (названих клітинами Ходжкіна).

Гістологічна картина при лімфомі Ходжкіна досить складна і специфічна. Складність будови полягає в тому, що, крім пухлинних клітин, її утворюють і непух-линні клітини: лімфоцити, плазмоцити, гістіоцити, еозинофіли, нейтрофіли і фібробласти, поява яких є реакцією на пухлинний процес. Проліферуючі поліморфні клітинні елементи формують вузликові утворення, які піддаються склерозу і казеозному некрозу. Склероз може бути дифузним і нодулярним (вузликовим).

Співвідношення клітин Ріделя - Березовського - Штернберга (і варіантів мононуклеарних клітин Ходжкіна), лімфоцитів, гістіоцитів і характеру фіброзу лежить в основі класифікації лімфоми Ходжкіна на 4 підкласи, які мають прогностичні і терапевтичні відмінності .

Варіант з переважанням лімфоцитів. Цей підтип, який характеризується наявністю великої кількості лімфоцитів і невеличкої кількості класичних клітин Рід - Березовського - Штернберга, має найкращий прогноз. Найчастіше хворіють підлітки чоловічої статі. Розрізняють нодулярну і дифузну форми, при яких може бути виражена реактивна проліферація гістіоцитів (раніше ця форма називалася лімфо-гістіоцитарним варіантом хвороби Ходжкіна). Вона характеризується наявністю варіанта великих полі-плоїдних клітин Рід - Березовського - Штернберга з часточковим ядром . Вони типові для І стадії захворювання і повільного його прогресування.

Нодулярний склероз. Нодулярний склероз гістологічно характеризується наявністю широких пучків колагенових волокон, які завертаються у вузлики, і наявністю варіанта клітин Рід - Березовського - Штернберга, які мають багаточасточкові ядра і багату бліду цитоплазму (лакунарні клітини Рід - Штернберга). Найхарактерніша локалізація -медіастинальні лімфатичні вузли. Найчастіше хворіють молоді жінки. Цей підтип має сприятливий прогноз і в основному виявляється на ранніх стадіях захворювання.

Змішаноклітинний варіант. Цей підтип має проміжні гістологічні характеристики з наявністю численних лімфоцитів, плазмоцитів, еозинофілів і клітин Рід - Бере-зовського - Штернберга). Прогноз також проміжний між варіантами з переважанням лімфоцитів і лімфоїдного виснаження. Чутливість до терапії загалом позитивна. Як правило, зустрічається у хворих, старших 50 років.

Варіант з лімфоїдним виснаженням. Ця форма має несприятливий прогноз і в основному розвивається на III або IV стадії у стареньких пацієнтів. Тканина лімфатичного вузла заміщується пухлинною тканиною, представленою поліморфними мо-нонуклеарами і класичними клітинами Рід - Бєрезовського - Штернберга, різного ступеня виразності дифузним фіброзом і дуже малою кількістю лімфоцитів. Цей варіант лімфоми Ходжкіна ледь чутливий до терапії.

Причини смерті. Хворі вмирають від інтоксикації, недокрів'я, приєднання вторинних інфекцій.

Діагностика, лікування лімфоми Ходжкіна. Незважаючи на інтенсивні дослідження і накопичення численних імунологічних даних, діагностика лімфоми Ходжкіна, як і колись, базується на гістологічному дослідженні - знаходження класичних клітин Рід- Бєрезовського - Штернберга в ураженій тканині є необхідною умовою постановки діагнозу. Клітини Рід - Бєрезовського - Штернберга мають характерні фенотипічні маркери, які визначаються за допомогою моноклональних антитіл - Ьеи МІ (СОЇ5), Кі-І (СОЗО), ВЬА 36. Підкласифікація на 4 типи проводиться за іншими гістологічними параметрами (табл. 16.7). Незважаючи нате, що клітини Рід-Березовського-Штерн-берга є характерними для лімфоми Ходжкіна, морфологічно подібні клітини можуть також виявлятися при неходжкінських лімфомах і реактивній гіперплазії (особливо при інфікуванні вірусом Епштейна - Барра).

Вибір терапії залежить не тільки від гістологічного типу, але й від стадії та інших клінічних параметрів. Локалізовані форми хвороби Ходжкіна лікуються або радіотерапією, або хіміотерапією. Найеф ективніша комплексна хіміотерапія з використанням декількох препаратів, яка може призвести до видужання хворих навіть з дисемінова-ними (пізніми) стадіями захворювання.